Фактор відповідальності. Пріоритетом для воєнної розвідки України мають стати нові форми і методи бойових дій та відповідна підготовка

В умовах війни надзвичайно важливим є посилення розвідувальних органів України, особливо воєнної розвідки, яка й нині на 80 — 90% забезпечує проведення Операції об’єднаних сил на сході України.

Лао-цзи — давньокитайський філософ VI— V ст. до н. е.

Наближення святкової для воєнних розвідників України дати — 7 вересня — є приводом не лише для привітань, а й для неупередженого та відвертого погляду на напрямки головних зусиль з підвищення ефективності національної воєнної розвідки в умовах інтенсивної «гібридної» війни проти України.

Війна не тільки триває, а й має тенденцію до розширення спектра несилових дій та спеціальних силових операцій на значній відстані від лінії фронту. Вони відбуваються майже в усіх сферах буття суспільства: від відвертих терористичних операцій зі знищення громадян України — до активних впливів на суспільство через інформаційно-психологічні акції, використання груп населення для створення антиукраїнських рухів або виступів. У хід ідуть усі засоби: підкуп представників вітчизняного шоу-бізнесу та європейських політиків, безсоромне використання релігійних символів, залучення до спільних проектів українських промисловців, перекупка висококваліфікованих кадрів, таємне вилучення з України технологій. Не кажучи вже про закордонний простір, де паплюження Української держави здійснюється системно й безперервно.

Отже, незважаючи на необхідність оперативного посилення війська, питання активності й спроможності вітчизняних розвідувальних органів набуває дедалі більшої гостроти й актуальності. На жаль, хоча на заміну Закону України «Про розвідувальні органи України» ще три роки тому було підготовлено проект нового Закону України «Про розвідку», він досі не поданий для розгляду. Примітно, що ще у червні 2016 року Експертна рада з питань національної безпеки (недержавне об’єднання профільних експертів, створене у квітні 2014 року з ініціативи ЦДАКР) наголошувала на необхідності посилення уваги влади України до розвідувальних органів держави задля підвищення ефективності їхньої роботи, зокрема через створення окремого комітету Верховної Ради України з питань спеціальних служб (СЗР, ГУР МО, СБУ).

Серед іншого, такий крок мав забезпечити удосконалення парламентського контролю і належного законодавчого забезпечення цих структур, баланс між політичною довірою до керівників розвідувальних органів та необхідним рівнем їхнього професіоналізму. Нині ж ухвалений ЗУ «Про національну безпеку» (21 червня ц. р.) визначив створення такого комітету ВРУ і зробив можливим повернутися до конкретного реформаторства спеціальних служб і, зокрема, воєнної розвідки.

Можна погодитися, що реформу розвідувальних органів та спецслужб взагалі здійснювати раніше було вкрай складно ще й тому, що Росія залишила потужні агентурні мережі в самих українських спецслужбах. Варто лише згадати, що силовими відомствами керували представники РФ і зафіксований факт вказівок представника російського посольства міністру юстиції України, чоловік якої був на той час керівником СЗР. Або управління «Укроборонпромом» через свого засланця Дмитра Саломатіна, яке коштувало Україні втратою величезного іракського ринку зброї на користь Росії. Таких прикладів десятки, і вони мають відповідний шлейф.

Тож є підстави поміркувати над змістом майбутньої реформи.

ІДЕОЛОГІЯ, МІСЦЕ В СИСТЕМІ НАЦБЕЗПЕКИ ТА АМБІЦІЇ РОЗВІДКИ

Це — головна складова реформи, бо без збільшення амбіцій успіх неможливий. Але це питання не до розвідників, а до військово-політичного керівництва. Здається, сама війна вимагає змінити ставлення до воєнної розвідки, та й до всіх розвідувальних органів країни. Варто відновити безпідставно забутий комітет з питань розвідки при Президентові України. Знову-таки, ще влітку 2014 року переважна більшість фахівців згаданої вже Експертної ради при ЦДАКР виступила за створення в Україні розвідувального співтовариства. Коли до єдиного в державі координаційного центру стікалася б інформація від усіх розвідувальних органів, і де здійснювалася б координація роботи цих специфічних структур. Експерти висловилися за доцільність підпорядкування такому координаційному органу не тільки СЗР, ГУР Міноборони та розвідувального органу Державної прикордонної служби, а й структур, які займаються фінансовою і технічною розвідкою. Варто додати: до складу координаційного органу доцільно було б включити підрозділи інформаційної боротьби — як технічного формату (кіберпідрозділи), так і структури, що відповідають за інформаційно-психологічні, або контентні операції. Водночас експерти наголосили на необхідності збереження повної автономії розвідувальних органів держави, забезпечення повної захищеності джерел інформації. При цьому, наголошують представники Експертної ради, координаційний орган самостійно не виробляє розвідувальної інформації і не здійснює монополізації в цій сфері. Крім того, майже всі експерти висловилися за необхідність для глави держави прямого контакту з керівниками розвідувальних органів, а не тільки через координаційний орган. Створення профільних комітетів — ВРУ та при Президентові України, — надасть можливість не тільки посилити увагу керівництва держави до розвідок, а й сприяти нарощенню їхніх потужностей і тіснішій координації між собою в межах розвідувального співтовариства. До того ж, потрібно забезпечити інтеграцію до загальнодержавної системи національної безпеки (йдеться не лише про силовиків, а й про інші державні інституції, такі як МЗС, Мінекономрозвитку, Міністерство інформаційної політики та інші, які мають стосунок до забезпечення національної безпеки в різних сферах).

При цьому фахівці зауважують, що в умовах війни надзвичайно важливим є посилення розвідувальних органів України, особливо воєнної розвідки, яка й нині на 80 — 90% забезпечує проведення Операції об’єднаних сил на сході України. Йдеться як про необхідність збільшення фінансування розвідок, так і про необхідність покращення їхнього технічного оснащення.

Цілком очевидно, що амбіцій розвідкам не вистачає. Якщо ворожі ФСБ, ГРУ ГШ РФ та СЗР РФ завжди діяли «в усіх кутках світу», то Україна не наважувалася навіть на реалізацію амбіцій регіонального лідера (навіть таку перфектну ідею, як ГУАМ, виявилася неспроможною реалізувати). Звідси низький рівень фінансування та оснащення розвідок, а також недостатність уваги до них з боку вищого військово-політичного керівництва держави (варто лише запитати, скільки разів за останні півроку глава держави віч-на-віч зустрічався з керівником воєнної розвідки або СЗР). А все це створює перешкоди — організація стратегічної компоненти агентурної розвідки потребує не лише чималих грошей, а й нерідко суттєвої адміністративної підтримки, включення у забезпечення діяльності агентів великого калібру роботи інших відомств.

Отже, планка завдань воєнній розвідці (та й іншим розвідорганам) має бути суттєво підвищена. ГУР МОУ — Головне управління розвідки Міноборони України — має стати інформаційно-аналітичним центром не лише обробки інформації та видачі проектів рішень, а й реалізації сучасних форм активної протидії ворогу. До речі, не тільки в інформаційній сфері. Посилення розвідувальних органів України повинно стати частиною загальної доктрини — адекватне технічне оснащення, і забезпечення можливостей створення агентури, трансформація завдань розвідок, формування координаційної структури. Сучасна розвідка — це не просто структура, що забезпечує. Це структура, яка сама активно діє!

Нетривіальне й питання розмежування сфер та рівнів розвідувальної діяльності. Нині воно не витримує критики. Наприклад, СЗР обстоює ексклюзивне право займатись питаннями воєнно-технічної розвідки і забезпечення військово-технічного співробітництва (ВТС). Хоча в сучасній специфіці розвідувальної діяльності на тлі глобалізації всіх процесів будь-який ексклюзив недоречний. Тим більше, що ВТС є тією сферою, де воєнна розвідка апріорі є центром компетенції.

Теґи