Оборонний потенціал України: чи можна змінити риторику Кремля

Після розмови президентів Байдена і Путіна 7 грудня, попри лапідарні заяви про результати, все ж можна зробити декілька висновків на підставі різноманітних поведінкових реакцій.
Фото: dw.com

Зокрема, вже 12 грудня через джерела телеканалу NBC News стало відомо, що Джо Байден відклав додаткову військову допомогу Україні на 200 млн доларів. Відповідно до звернення 22 конгресменів з проханням прискорити надання допомоги Україні, йшлося про «максимальне посилення здатності до опору», тож американського президента просили надати хоча б частину допомоги – «стінгери» (легкі ПЗРК), «джавеліни» (легкі ПТРК), дрони та протикорабельні ракети.

Уже наступного дня, 13 грудня, міністр оборони України Олексій Резніков заявив, що Німеччина блокує постачання зброї Україні через НАТО, незважаючи на попередження США про можливе розширення агресії та нове вторгнення Росії. Берлін минулого місяця наклав вето на закупівлю Україною антидронових рушниць та антиснайперських систем через агентство НАТО із закупівель. А з травня поінформував Київ, що не продаватиме летальної зброї.

Відповідно, Захід почав обережніше надавати чи продавати Україні озброєння – це, як давно відомо, частина побажань Путіна. Між іншим, Росія не припинила стягувати війська навіть після розмови Байдена з Путіним… Хоча Вашингтон намагається зберегти суворе обличчя: 9 грудня речник Пентагону Джон Кірбі зазначив, що «джавеліни» можуть «застосовуватись для самооборони без географічних обмежень».

Чи дізналися ми щось нове? Здається, що ні – усе так, як і було до розмови очільників Кремля та Білого дому. І все так, як і буде далі. Війна за незалежність триває.

Логіка переозброєння

Автору статті доводилося чути песимістичні думки про безперспективність переозброєння України, бо така потужна воєнна машина, як російська, ще й з ядерним арсеналом, не дозволить досягти паритету. А зусилля слід зосередити на політично-дипломатичному фронті, зокрема, у площині двосторонніх відносин з окремими країнами західного світу: США, Великобританією, Туреччиною, Польщею, Канадою. З одного боку, начебто правильно. З іншого, Україні не потрібен воєнний паритет з РФ – Україні потрібні дієві фактори стримування. Україна має свій історичний приклад – Тузла. Та й Крим також: якби не було втрачено шість діб, Крим залишився б українським – його окупація почалася внаслідок відсутності рішень влади у військовій сфері.

Щоб створити фактори стримування, потрібна передусім концентрація зусиль влади. Найсильніший фактор, без сумніву, люди. На жаль, поки що є лише сподівання на ревізію поглядів щодо трансформації армії, створення потужної територіальної оборони, формування мотивації до служби. Але поруч із людським дуже вагомим залишається фактор новітніх оборонних технологій. Маленькі країни, які активно та технологічно переозброюються, стають якщо не непереборною силою, то міцними горішками. Чому ті самі Польща та Фінляндія витрачають шалені гроші на переозброєння, зокрема на закупівлю американських літаків F-35? Хіба не тому, що знають: боронити свій суверенітет мусять виключно вони?

А ось вітчизняні реалії. У 2014-2019 роках українська армія отримала лише 6,3% озброєння від запланованого. Це досить цікаве одкровення нового військового міністра, особливо якщо додати, що, за словами Олексія Резнікова, за п’ять років не було використано чи безповоротно втрачено 4,5 млрд гривень. До того ж за цей період лише 13% з усіх постачань для ЗСУ було розроблено на вимогу Генштабу. Решта – або імпорт, або просто наявність. Ще гірше з дослідно-конструкторськими роботами, яких багато, «але деякі з них тривають понад 20 років».

Тож небезпідставно новий міністр оборони зажадав збільшити витрати на озброєння в 10 разів – нині, за його підрахунками, «цей сектор отримує лише 15-20% від необхідного обсягу».

Є тут ще один, найбільший підводний камінь – вибір пріоритетів. «Умовно зараз ми отримали на озброєння 28 млрд грн, разом із держгарантіями нехай буде 40 млрд. Але якщо скласти видатки на озброєння з уже затверджених, узгоджених і перспективних програм, то потрібно 230-250 млрд грн щороку», – повідомив Резніков. Він вважає, що Україні потрібні сучасні протиповітряна оборона, протиракетна оборона, флот, берегова оборона, бойова авіація і ракетна програма. Також не варто забувати про інвестиції в передові розробки, безпілотні технології, автоматизовану систему управління та робототехніку.

Насправді все сказане очільником оборонного відомства слушне. Але існує багато нюансів переозброєння – від відсутності належного фінансування до відсутності рішень про пріоритети переозброєння та відсутності системної військово-технічної політики. Наприклад, Резніков пообіцяв, що до кінця 2021 року державне оборонне замовлення (ДОЗ) буде виконане на 97-98%. Але тут йдеться про укладання контрактів, тоді як мають підраховуватися фактичні постачання озброєнь і військової техніки.

Коли очільник Міноборони цілком справедливо каже про те, що армія вимушена купувати те, що може запропонувати ОПК, а не те, що їй потрібно, то тут є й хибна багаторічна позиція військового відомства. Нагадаю, порушивши регламент під час засідання уряду, кілька років тому колишній міністр Степан Полторак голосом визначив прибутки для підприємств ОПК на рівні 1% під час закупівлі комплектуючих та 20% під час проведення робіт, що зробило участь підприємств у ДОЗ не тільки неприбутковою, але й руйнівною.

Тому підприємства ОПК тихо йдуть на зовнішні ринки замість оснащувати власну армію. Свіжий приклад: приватна «Аеротехніка», яка свого часу виконувала дослідно-конструкторську роботу з розробки автоматизованої системи управління «Ореанда-ПС» для Повітряних сил ЗСУ, не реалізовуватиме контракт на постачання таких систем Міністерству оборони через збитковість умов угоди.

Ще одна ілюстрація: не хочеться вірити, але новітня РСЗВ «Вільха-М» може швидше потрапити в армію ОАЕ, ніж у ЗСУ. Це свідчення наявних проблем у відносинах між замовником та виконавцем. Тут не зайве додати нерівність прав українських підприємств ОПК з іноземними: перші проходять тривалі випробування і захищають перед Міноборони так звані РКМ (розрахунково-калькуляційні матеріали), другі без жодних застережень продають озброєння ЗСУ.

Так само досі нерівні права у приватних підприємств ОПК України порівняно з державними – це також знижує мотивацію брати участь у ДОЗ. Як ілюстрація – ключове підприємство-виробник протикорабельного ракетного комплексу РК-360МЦ «Нептун» було вимушене самостійно вкласти майже 100 млн грн у підготовку виробництва, тоді як державні підприємства роблять це в рамках державного фінансування.

Тож в Україні не зруйнована система довгострокового планування оборонних закупівель, як вказує міністр Резніков – цієї системи в державі ніколи не було. І добре, що він звернув на це увагу, бо її треба будувати, якщо ми хочемо адекватно відповідати на російську загрозу.

До речі, днями спікер українського парламенту Руслан Стефанчук заявив, що Верховна Рада може передбачити додаткові видатки на переозброєння українського війська. Це, разом з увагою нового міністра оборони до проблеми саме переозброєння, є хорошою звісткою.

Попри всі проблеми та недоліки, можна констатувати позитивні наміри представників військово-політичного керівництва у площині переозброєння.

Зброя стримування

ЦДАКР тривалий час наполягав: якщо в державі немає коштів для посилення стратегічної (оперативно-стратегічної) компоненти озброєнь, то варто насичувати війська тактичними платформами – для реалізації москітних стратегій на землі, на морі та в повітрі. Це, звісно, не самодостатній шлях, але в разі масового постачання таких систем можна суттєво збільшити рівень автономності підрозділів, посилити стійкість і здатність діяти на ураження. Це практичне використання сучасних і відносно дешевих технологій, яке може стати першим кроком до потужного переозброєння з отриманням техніки, цикл виробництва якої становить рік і більше.

Під час святкування Дня Сухопутних військ ЗСУ у грудні 2021 року стало відомо, що у Збройних силах України створюватимуться підрозділи, які будуть оснащені баражувальними боєприпасами, або «дронами-кілерами». При цьому командування Сухопутних військ ЗСУ вважає, що необхідно розвивати і удосконалювати форми та способи застосування безпілотних літальних апаратів і роботизованих систем. Це справді сучасне й вагоме рішення, яке свідчить про поступову ревізію поглядів на переозброєння в українського генералітету. Крім того, в СВ ЗСУ мають намір нарощувати можливості частин і підрозділів до радіоелектронної боротьби та впроваджувати систему мережоцентричної війни, нарощувати спроможності військ вести безконтактні бойові дії. Що ж, рівень розуміння сучасної армії визрів і набув сили під час війни, залишається ще тільки втілити ці наміри – через брак фінансування це надзвичайно складно.

Але на тлі цих новітніх рішень спробуємо визначити, які саме озброєння могли б призвести до відмови Кремля від масштабного вторгнення в Україну або розширення масштабів нинішньої війни. За визначенням фахівців ЦДАКР, це такі найбільш необхідні нині озброєння…