Професійні Збройні сили: міф чи реальність?

Армія в її нинішньому стані не зможе протистояти ракетним ударам і атакам бойової авіації четвертого покоління.

Яка армія потрібна Україні? На п'ятий рік війни Росії проти України це питання не тільки не втратило актуальності, але й перетворилося на чутливий подразник для суспільства.

З одного боку, ЗСУ істотно змінили свій вигляд і помітно посилили потенціал, навчившись успішно реагувати на тактичні виклики гібридної війни низької інтенсивності, з другого — вони не готові протистояти воєнній машині циклопічної Росії і вести успішну війну покоління “4++”, перетворившись на інститут стримування агресії. Але навіть якщо такий історичний момент не настане в недалекому майбутньому, і Кремль не наважиться збільшити масштаб розв’язаної війни, є безліч аргументів на користь того, щоб почати глобальні зміни в українській армії і будувати саме професійну армію.

Вивчити реальність цього з ініціативи ЦДАКР узялися кілька груп експертів, а із заключними висновками ознайомилися понад десяток колишніх безпосередніх керівників ВСУ і представників військово-політичного керівництва країни. Ставлення неоднозначне, деякі позиції експертів визнано спірними. Однак більшість фахівців переконані, що цей проект можна як мінімум узяти за основу для детальнішого опрацювання завдання. А також у тому, що ЗСУ потребують фундаментальної реформи, хвороби ж армії слід відкрити, ретельно дослідити і знайти рецепти лікування.

Як апологет створення виключно професійної армії в Україні я викладу свої міркування.

Що таке професійні ЗСУ і чому вони потрібні Україні

Кожному українцеві напевно хотілося б, щоб армія країни могла відбити зовнішню агресію будь-якого супротивника. А ще ліпше, щоб рівень розвитку ЗСУ змушував потенційного агресора відмовитися від воєнного сценарію проти України. Але щоб при цьому солдат і офіцер були на війні максимально захищені фізично, а сім’ї військовослужбовців перебували під захисною соціальною парасолькою держави. Останнє належить до прерогативи західних держав і євроатлантичних цивілізаційних цінностей. Війни РФ у Чечні, Грузії, Сирії і Україні чітко свідчать, що Кремль сповідує радянсько-жуковський принцип ведення війни, коли проломи закривають людськими тілами (“Бабы еще нарожают…”). На жаль, війна за українську незалежність в 2014—2018 рр. свідчить, що Київ сповідує той же принцип.

Проте згадані експертні оцінки свідчать, що Україна в змозі перейти до створення армії нового типу — з повністю професійним принципом комплектування й відмовою від призову. Чому вона нам потрібна і чому вона ліпша за пострадянські українські ЗС?

ЗСУ залишаються переважно робітничо-селянською армією, куди, крім переконаних патріотів, ідуть переважно молоді люди з так званих депресивних регіонів, де є проблеми з роботою. Але й вони, розібравшись, часто тікають… Наприкінці літа 2018 р. стало відомо, що з початку року понад 11 тисяч офіцерів і контрактників звільнилися з ЗСУ. Міністр оборони генерал Полторак у листі прем’єр-міністру зазначив, що причиною звільнення стали низькі зарплати. Додавши, що до кінця 2018 р. ЗСУ можуть втратити ще близько 18 тисяч військовослужбовців. Показово, що на цьому тлі Міноборони 4 жовтня 2018 р. оголосило збільшення призову офіцерів запасу з 500 до 1000 чоловік. Узагалі ж в Україні в 2018 р. призвуть понад 17 тисяч чоловік, з яких 9010 — на строкову службу до ЗСУ. Як бачимо, бракує і контрактників, і молодших офіцерів — перший і найвагоміший показник падіння престижу служби в армії. Але головне: відтік контрактників не дасть змоги наблизитися до професійної армії — такої, де понад 50% служать три роки й більше. Нині гроші витрачаються на навчання нових контрактників і призовників, а ті, що вже витрачено, витрачено даремно.

Та й це ще не все. Не тільки низьке грошове утримання жене з армії. Обстріляний війною бойовий полковник Віктор Покуса написав наприкінці 2017 р., що “офіцерів, сержантів і солдатів із реальним бойовим досвідом не цінують, не втримують і навіть відверто відштовхують. Волюнтаризм і особиста симпатія продовжують заправляти балом у системі кадрового відбору”. Він навів чимало конкретних прикладів, типовим з яких було призначення командиром 72 ОМБр Руслана Татуся: за перші кілька місяців його командування з бригади пішло понад тисячу військовослужбовців — через радянські принципи командування…

У ЗСУ зафіксовано серйозний рівень небойових втрат, в армії розвиваються такі негативні тенденції як уживання алкоголю й самогубства. Лише у січні 2018 р. у ЗСУ з небойових причин загинули 22 військовослужбовці; з них 11, а це половина (!), вчинили суїцид. За даними головного військового прокурора України Анатолія Матіоса, кількість загиблих не в боях навіть більша, ніж смертей від вогню противника — близько трьох тисяч військовослужбовців. “ДТП, пияцтво, необережне поводження зі зброєю тощо”, — заявив він у лютому цього року. У професійній армії, звичайно, таке часом буває, але не повсюдно й не в такій кількості… На жаль, нині немає прямого зв’язку між рішенням юнака служити за контрактом і набуттям підвищених можливостей для організації майбутнього життя — після армії. І це вкрай негативний аргумент. На цьому тлі офіцери масово звільняються — заради отримання вихідної допомоги, а отримавши 200—300 тисяч, знову призиваються…

Призов до армії (у сили оборони) став лобовим місцем соціальної нерівності. В Ірпені під Києвом, де я живу, мені відомі три родини, в яких просто відкупили своїх дітей від призову. Я запитую себе: чому до армії взагалі потрапляють невмотивовані люди? Наше суспільство неоднорідне, тому нам точно у повному обсязі не придасться досвід Ізраїлю або Швейцарії. Тим більше, не можна допустити, щоб у ЗСУ з’явилися люди, не призначені для цього через різні причини — від слабкого здоров’я до занадто високого порогу пацифізму. Кілька років тому у ЗСУ мобілізували Олега Задоянчука, мого редактора в агентстві УНІАН. Із гордості він не відмовився, хоча мав украй слабкий зір і ніколи не займався спортом. Він загинув при першому ж артобстрілі…

Запитання, чи не час міняти систему, нетривіальне й своєчасне. Закінчується дія реалізованих програм і керівних документів, пов’язаних з розвитком ЗСУ. Політичні сили фактично увійшли в період передвиборних перегонів, і майбутнє армії прямо пов’язане з майбутнім самої України. Фінішують цикли низки великих розробок зброї, і саме 2019 р. має стати першим роком реального переозброєння — отриманням армією нових високоточних систем зброї. Нарешті ЗСУ в нинішньому вигляді досягли піку можливостей — подальше зростання оборонного потенціалу можливе лише за кардинальних змін.

“Біла книга”, яку видає Міністерство оборони, амбіційно націлює на створення “ефективних, мобільних, оснащених сучасним озброєнням, військовою й спеціальною технікою сил оборони, здатних гарантовано забезпечити оборону держави та адекватно і гнучко реагувати на воєнні загрози національній безпеці України”. Автори розважливо ухилилися від відповіді на питання “Протягом якого часу?”. Я вважаю, не треба бути ясновидцем, аби зрозуміти: армія з величезним некомплектом значної частини бойових підрозділів, озброєна відремонтованою й частково модернізованою технікою радянського виробництва, укомплектована маловмотивованими солдатами й офіцерами, скажемо тут дуже м’яко, навряд чи впорається з успішним протистоянням ракетним ударам і атакам бойової авіації четвертого покоління.

Дозволю собі стверджувати більше. ЗСУ у їх нинішньому вигляді не зможуть стати стримувальним чинником для ЗС РФ навіть якщо чисельність їх буде доведено до 500 тисяч чоловік. При цьому навіть у самому Міноборони визнають, що створення низки нових бригад пов’язане не так із розв’язанням проблеми обороноздатності, як з юридичним підстрахуванням Генштабу на годину Ч: “До війни готувалися”. Армія чисельністю 255 тисяч чоловік, яка проїдає 72% оборонного бюджету і здатна переозброюватися лише частково, видається безкрилим птахом із сумнівними перспективами на найближчі п’ять років.

Теґи